Місто в театрі
Авторка:Ксенія Рибак
З початком ескалації війни Росії проти України 24 лютого 2022 року, Маріуполь одразу ж став потерпати від інтенсивних обстрілів — загинули десятки тисяч місцевих житель_ок, а руйнувань зазнали 95 % будівель у місті.1 Останній евакуаційний потяг зміг виїхати з міста 25 лютого 2022 року2, після чого Маріуполь залишився в оточенні.
Під час облоги тут виникали десятки великих та сотні менших укриттів: одним із найбільших, у самому центрі міста, був Донецький академічний обласний драматичний театр — місцеві називали його «Драмтеатр», або просто — «Драм». В умовах облоги він став сховком для щонайменше 2000 людей, які переховувалися там аж до 16 березня 2022 року, коли армія Російської Федерації завдала авіаудару по Драмтеатру.
Працюючи із цим воєнним злочином ми зрозуміли, що це місце трагедії стало також простором консолідації та взаємодопомоги. Тут упродовж двох тижнів маріуполь_ки були змушені жити без тепла, доступу до питної води та засобів звʼязку.3 Але це вимушене перебування разом перетворилось у щось більше, ніж спосіб вижити. Драмтеатр як укриття трансформувався й увібрав у себе практики спротиву та захисту, до яких зверталися містян_ки. Виробляючи простір довкола, вони утворили матеріальний відбиток самоорганізації та взаємодопомоги в театрі.
Спираючись на зображення та відео, а також оповіді 27 свідк_инь4, ми спробували зрозуміти та відтворити трансформації архітектури, функції різних елементів простору театру та організацію життя в ньому. Разом вони дали нам змогу побачити, що було зруйновано авіаударом: «спільність» цього місця не як однорідний натовп, а як особливий соціальний простір, вироблений різними групами людей та їхніми практиками — місто в театрі.
Кадр із відео «Місто в Театрі». ©Центр Просторових Технологій
Кадр із відео «Місто в Театрі». ©Центр Просторових Технологій
Перший етап проведення інтервʼю. ©Центр Просторових Технологій
Процес проведення просторових інтервʼю в Києві. ©Центр Просторових Технологій
Процес проведення просторових інтервʼю в Берліні. ©Центр Просторових Технологій
Театр-укриття
Як театр став одним із центральних укриттів у місті
25 лютого 2022 року Драмтеатр опинився в переліку маріупольської міськради як додаткове укриття, що функціонувало в обмеженому режимі — лише під час повітряної тривоги. Тому хоча до театру приходили люди, які могли тут залишитися на ніч, це відбувалося радше з ініціативи його співробітни_ць — ані міська адміністрація, ані поліція про це не знали.
Але ситуація змінилася 5 березня 2022 року, коли разом із першим погодженим із російською стороною «зеленим коридором» було оголошено також про три ключові центри евакуації — одним із яких став Драмтеатр. Сотні людей прийшли сюди з різних районів міста, аби спробувати виїхати або бодай перечекати тут інтенсивні бомбардування. Але поки містян_ки очікували на евакуаційні автобуси, поліція повідомила про зрив режиму тиші армією Російської Федерації. Маріуполь_ки сподівалися, що найближчими днями евакуація від Драмтеатру все ж таки відбудеться. У цей час обстріли в місті посилювалися, а багато житлових кварталів вже було зруйновано, тому більшість з тих, хто шукав прихистку в театрі в цей день, залишилися в ньому.
Повідомлення про евакуацію з Маріуполя з офіційного каналу Telegram Маріупольської міської ради 05.03.2022 року.
Тисячі жителів Маріуполя зібралися біля Драмтеатру 05.03.2022 року. ©Анонімний свідок
Маріупольський драмтеатр до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. ©Максим Бородин
Маріупольський драмтеатр до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. ©aerocaminua
Маріупольський драмтеатр до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. ©Маріупольська міська рада
Маріупольський драмтеатр у 2021 році. ©Олександр Мальон
Новозбудований Драмтеатр, 1960 рік. ©Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В. Г. Заболотного
Будівництво Драмтеатру, кінець 1950-их років. ©MRPL.CITY
Обʼєднані фрагменти знімку 1962 року з платформи oldmaps.dp.ua. Новозбудований драмтеатр розташований на перетині важливих містобудівних осей. ©Центр Просторових Технологій
Фрагмент плану Маріуполя 1811 року. На місці театральної площі – Церква Рівноапостольної Марії Магдалини. ©Державна публічна історична бібліотека росії
Руїни підірваної радянським режимом церкви Марії Магдалини. 1934 рік. Цифрова реставрація фото ©Центр Просторових Технологій
Центральна вулиця Маріуполя з церквою Марії Магдалини. Цифрова реставрація фото ©Центр Просторових Технологій
Свідок атаки, мешканець Маріуполя актор Дмитро Муранцев, який прийшов до театру, аби евакуюватися, пригадує: «Просто настільки, воно [враження від театру до ескалації війни] на контрасті було з тим враженням, коли я зайшов в Драмтеатр вже ось [...] тоді, 5-го березня. [...] Там аристократичний дизайн5, там всього цього видно не було. Просто все ніби було зроблено з людей. Ось стін не було видно, колон не було видно». З дня у день поліція інформувала про те, що російська сторона не дає згоди на евакуацію цивільних. У цей час до театру прибувало дедалі більше людей різного віку, родини з дітьми та тваринами6, люди з інвалідністю, вразливі групи населення, маріуполь_ки та мешкан_ки передмістя. «Многие просто приходили с сумками днём, — зазначає Оксана Мазіна, свідкиня атаки та маріуполька: — Они ждали этого коридора, а на ночь уходили домой. А на следующее утро опять приходили — ждали».
Містян_ки мали особливу довіру до Драмтеатру, що було повʼязано як із практичними причинами, так і з емоційним звʼязком із цим місцем. Театр був розташований у центральній частині міста, яка в перші дні зазнавала менш інтенсивних обстрілів, а також був віддалений завдяки площі довкола нього від інших будівель, зокерма від потенційно легітимних військових цілей. Водночас більшість свідк_инь розповіли, що мали особисті спогади, повʼязані з цим місцем, та означували його як культурну інституцію — і через це відчували себе тут безпечніше.
Сітка руйнувань ущільнювалася дедалі більше — удари здійснювалися як по всій території міста з військових літаків, так і з артилерії по районах, близьких до лінії оточення. Руйнувань зазнавали житлові квартали, медична, енергетична та транспортна інфраструктура, школи та музеї. Таке систематичне звернення до тактики урбіциду7 російською армією робило театр та схожі на нього великі укриття центрами підтримки волонтерських груп Маріуполя та поліції.
Кількість людей у театрі збільшувалася зокрема й тому, що часто їх скеровували сюди самі комунальні служби. Оксана Мазіна підтверджує, що з посиленням обстрілів міста Державна служба України з надзвичайних ситуацій направляла до театру людей зі зруйнованих будинків. Окрім цього, після обстрілу пологового будинку № 3 9 березня 2022 року8 комунальні служби та поліція перевезли до театру вагітних, людей із новонародженими дітьми та їхніх рідних.9 З-поміж них були й двоє анонімних свідк_инь дослідження.
Кількість людей у театрі одразу перевищила ту, яку б могло вмістити спеціально збудоване бомбосховище10 чи бодай підвальні приміщення. Через це маріуполь_ки почали селитися на першому, другому та третьому поверхах: споруда не могла більше гарантувати безпеку для тих, хто продовжував прибувати до Драмтеатру. Тож функції захисту, які від початку були закладені в архітектурі театру, почала перебирати на себе спільнота.
Формування волонтерської групи в театрі
Для забезпечення потреб понад 2000 осіб частина співробітни_ць театру разом із місцевими, що шукали тут безпечного прихистку, сформувала волонтерську групу з 40–70 людей. Координаторкою цієї групи стала художниця зі світла Драмтеатру, Євгенія Забогонська. Євгенія згадує: «Полиция в один прекрасный день пришла и спросила у жителей: “Кто у вас тут старший?”. И все ответили, что я. Хотя я не вызывалась, а просто помогала людям, потому что знала больше, чем другие. Вот и все. [...] Без меня меня же и назначили». Попри те, що Євгенія жартома говорить про ніби-то випадковість свого призначення координаторкою волонтерської групи театру, це рішення не було принагідним. Вона була однією з небагатьох, хто добре розумів архітектурний план театру, його підсобні приміщення та комунікації.
Ігор Навка, маріуполець, який працював на Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча, та волонтерив у театрі, пригадує, як його дружина, Надія Навка, спонтанно почала допомагати на кухні в Драмтеатрі: «Спустя день или два [після приїзду до театру] она увидела Женю [Забогонську], которая нас всех организовала [...] подошла к ней, стала, говорит: “Я хочу помогать”. Она [Женя] говорит: “Прекрасно, пошли”. [...] Она спросила у нее: “Что ты можешь, что ты умеешь?”. Она говорит: “Давайте я буду готовить там. Ну, я повар, образование с ПТУ”. Она: “Прекрасно!”, — и привела [Надію] на кухню».
Волонтер_ки розселяли маріуполь_ок, готували їжу, надавали першу допомогу пораненим та лікували хворих, розподіляли речі першої потреби, забезпечували роботу генераторів тощо. Свід_кині атаки також розповіли нам, що спершу з підручних засобів, а згодом і з речей та оснащення, отриманих від військових та поліції, вони обладнали ключові для укриття простори — польову кухню та медпункт.
Громадські збори на театральній площі. ©Анонімний свідок
Волонтер_ки театру у приміщенні для заготовлення їжі. ©Євгенія Забогонська
Номерок з театру, що використовувався для позначення волонтер_ок. © Ігор Навка
Різні групи волонтерів, навколо простору польової кухні. 9 березня 2022. ©Лев Сандалов
Як змінювався простір театру
Розселення людей та облаштування просторів
«В общем, зал был разломан за несколько дней. Это было очень грустно, на это было безумно больно смотреть, потому что все это было родненькое. Знаю, каким образом наша дирекция всего добивалась, какая это бумажная волокита, все эти ремонты и какие-то закупки», — пригадує Євгенія Забогонська. Співробітни_ці театру намагалися якнайдовше підтримувати будівлю в такому ж стані, як і до початку ескалації війни, сподіваючись, що наступ російської армії скоро мине. Розповіді людей, які переховувалися в театрі, а також відзняті всередині фото- та відеоматеріали засвідчили: для збереження функцій укриття були задіяні дивани, стільці, декорації, куліси та паперова бухгалтерія театру. Навіть дрібні елементи, як-от гардеробні номерки, використали для позначення волонтер_ок у театрі — один із номерків Ігор Навка зберіг навіть після евакуації.
Волонтер_ки повідомили нам, що розселення в театрі не відбувалося випадково чи хаотично. Цю систему визначали, по-перше, інтенсивні обстріли міста та ймовірність влучання снаряда в театр, а по-друге, безпека та потреби більш вразливих груп населення.
Оскільки в театрі перебувала велика кількість дітей — як немовлят, так і підлітків — вони займали потенційно більш захищені простори. Свідки_ні атаки на Драмтеатр описують, що волонтер_ки розміщували родини з дітьми в бомбосховищі та в кімнатах із товстими стінами та без вікон. Крім цього, безпечнішими вважалися приміщення гримерок позаду сцени, де перебували вагітні та немовлята. Сімʼї з дітьми проживали також і на верхніх поверхах — знову ж, надаючи перевагу кімнатам без вікон або з «двома стінами».11 Людей старшого віку та маломобільних людей розселяли на першому поверсі.
Бомбосховище театру в підвалі перед вхідною частиною. ©Лев Сандалов
Бомбосховище театру в підвалі перед вхідною частиною. ©Центр Просторових Технологій
Бомбосховище театру в підвалі перед вхідною частиною. ©Антон Гузь
Густо замелені простори фойє театру-укриття на першому поверсі. ©Дмитро (Орест) Козацький
Розселення людей в фойє театру-укриття на першому поверсі. ©Центр Просторових Технологій
Свідчення очевидців підтверджуються кількома кадрами, на яких видно присутність людей в глядацькій залі – просторі, який загалом вважався одним з найбільш небезпечних просторів. ©Дмитро (Орест) Козацький
Оброблена панорама з відео, знятого в глядацькій залі Сергієм Забогонським також показує присутність людей. ©Центр Просторових Технологій
Панорама з відео, знятого в підвалі театрі, безпосередньо під простором сцени де 16 березня стався вибух. ©Центр Просторових Технологій
Мешканеці театру зібралися навколо піаніно на сцені театру. Саме в цьому просторі стався вибух вранці 16 березня. ©Ольга Корнійчук
Найбільш безпечні приміщення: бомбосховище, усі кімнати та коридори на першому поверсі (окрім театральної зали) — були настільки щільно заповнені, що між ними ледь залишалися місця для проходів. Житель_ки театру розповіли, що уникали театральної зали та сцени як найбільш загрозливих частин будівлі, хоча всі свідки_ні пригадують, як в певний момент їм доводилося проходити через театральну сцену. Це повʼязано з тим, що лише через сцену можна було потрапити до гримерок та адміністративних кімнат, переобладнаних під медпункт і приміщення для збереження й заготовлення їжі. З-поміж іншого, люди приходили сюди, аби зарядити телефон від генератора, пограти на піаніно та послухати музику: у повній темряві вони підсвічували клавіші інструмента ліхтариками. Один із таких моментів задокументувала вчителька та свідкиня атаки Ольга Корнійчук12.
Передчуття небезпеки під час перебування в залі та на сцені незадовго до бомбардування театру описала під час інтервʼю Єлизавета Фатєєва, акторка, студентка та свідкиня атаки: «Я пам'ятаю, момент, коли ми пішли з Дімою [Дмитром Муранцевим] на сцену, тому що нам абсолютно нічого було робити весь час. І ми сиділи, я пам'ятаю, з пачкою чипсів. [...] Була така атмосфера жахлива, повністю чорний театр, і там тільки ліхтарики десь горіли, тому що люди там теж були. Ми сиділи, дивилися на стелю, і думали: “Якщо зараз прилетить, то нас тут повністю роздавить”. [...] Просто розмовляли про те, що це найнебезпечніше місце взагалі, напевно».
Темрява — це одна з ключових характеристик театру в період облоги міста з-поміж згадуваних всіма свідки_нями. Після обстрілів сусідніх щодо театру будинків в укритті також повибивало частину вікон. Волонтер_ки вирішили позабивати як пошкоджені, так і цілі вікна фанерою, тому навіть денне світло майже не потрапляло всередину. Одночасно мешкан_ки театру винаходили способи, аби мінімально освітлювати цей простір. Ігор Навка розповідає: «Был у нас один паренек [...]. Мы ему притаскивали все, что понаходили в разрушенных магазинах. Электроника какая-то. Он оттуда диоды брал, аккумуляторы из старых ноутбуков разбирал, и делал такие простейшие [фонарики]: как замыкаешь — светится [...]. Выдавал, вот как я, вот таким активистам, чтобы был какой-то свет. Потому что там тьма была везде».
Кадр із просторового інтервʼю з Ігорем Навкою. ©Центр Просторових Технологій
Аби забезпечити мінімальну безпеку в театрі 5–6 березня 2022 року, частина волонтер_ок сформувала групу для охорони та контролю безпеки. Волонтер та один зі свідків, Олександр Мироненко, також долучився до цієї діяльності. «Охоронці», як їх називали мешкан_ки Драмтеатру, разом з іншими волонтер_ками, зокрема, фіксували кількість та проводили перепис населення в будівлі. Це було потрібно для того, аби в темряві можна було легше дізнатися, чи перебуває певна людина на цей момент у театрі. Цей список було втрачено під час атаки.
Як захисні елементи також використовували меблі, фанеру та схожі будівельні матеріали для створення спеціальних конструкцій поруч із місцями, де люди спали чи перебували впродовж дня. Дещо з цього нам вдалося змоделювати зі свідки_нями під час просторових інтервʼю.
Простори консолідації та взаємодії
Переоблаштування всіх просторів у театрі переймало на себе функції інфраструктури, що поступово руйнувалася внаслідок обстрілів у місті. Окрім, власне, розселення людей, самоорганізація в Драмтеатрі була повʼязана з кількома іншими ключовими потребами: харчуванням, водопостачанням та медичною допомогою. Для цього було сформовано спеціально обладнані простори у приміщеннях театру та поруч із ним. Але аби підтримувати їх функціонування, внутрішніх ресурсів було недостатньо, тому в місті утворилася ціла мережа звʼязків. Крім цього, для підтримки роботи просторів, волонтер_ки були змушені часто залишати будівлю та перебувати на вулиці без жодного захисту від ймовірних обстрілів. Тим самим вони свідомо наражали себе на небезпеку, дбаючи про доступ до базових потреб інших13.
Свідки_ні атаки розповідають, що одним із найнебезпечніших місць у Драмтеатрі вважалася польова кухня. Фото та відео, а також свідчення очевид_иць, фіксують її розташування на вулиці, по правій стороні споруди. Всього 10–15 людей з волонтерської групи готували тут їжу не лише з метою централізації процесу, але й щоб зменшити ризики для більшості мешкан_ок Драмтеатру. А втім, їжі могло не завжди вистачати на всіх, тому люди все одно були змушені виходити на польову кухню. Загалом тут зазвичай перебувало 50–70 людей.
Організація польової кухні була одним із найскладніших завдань. Без газопостачання та електрики на саморобних вогнищах було важко готувати їжу для декількох тисяч людей. Більшість мешкан_ок куховарили з власних продуктів самостійно, але вже 6 березня 2022 року власник ресторану «One Gogi», розташованого на Театральній площі поруч із Драмтеатром, дозволив волонтер_кам забрати звідти кухонне приладдя, морозильні камери та залишки їжі.14 А 8 березня 2022 року, як пригадує Євгенія Забогонська, поліція привезла до театру спеціальне обладнання для польової кухн15і: «Мы подошли к полиции: они спрашивают, что у нас не хватает, и мы и говорим, что полевую кухню нужно. Два часа прошло, и полевая кухня у нас была. Как был счастлив наш повар Миша — это не передать, я до сих пор помню. Он прям светился, он сразу распределил все: сегодня мы готовим то, завтра это».
3d модель польової кухні, виконана в процесі просторового інтервʼю з Віталієм Цесарем ©Центр Просторових Технологій
Приготування їжі волонтерами театру на обладнаному вогнищі. ©Ольга Корнійчук
Процес приготування їжі волонтерами театру. ©Ольга Корнійчук
Польова кухня після того, як поліція привезла необхідне обладнання. ©Лев Сандалов
Місце розподілення їжі в гардеробі театру. ©Дмитро (Орест) Козацький
Волонтер_ки заготовлюють продукти для приготування їжі на польовій кухні, в переобладнаній кімнаті для реквізиту. ©Євгенія Забогонська
Місце заготовки продуктів для приготування їжі на польовій кухні, обладнане в кімнаті для реквізиту. ©Євгенія Забогонська
Поруч з польовою кухнею, на тротуарі знаходились додаткові місця для приготування їжі на вогнищах. ©Ольга Корнійчук
Зі свідчень очевид_иць, фото- та відеозображень ми відтворили організацію простору навколо польової кухні театру. Її модель засвідчує, що важливою складовою кухні були захисні конструкції, створені підручними засобами. Волонтер, мешканець Маріуполя та водій Віталій Цесар, який разом з іншими підтримував роботу польової кухні, зазначає: «Далі все ми закидали палетами дерев'яними. Щоб не прострілили [...] осколки і [аби] не видно нас було. [...] І набрана була вода в цілях безпеки, щоб [...] нас осколками [не] посічало. Буде десь вибух рядом — бочки врятують з водою».
Волонтер_ки, які готували їжу, дезінфікували руки антисептиками, аби підтримувати гігієну, адже в театрі були незмінно складні санітарні умови через обмежений доступ до питної води. Люди не мали змоги помитися, бо води ледь вистачало для прибирання туалетів, пиття та приготування їжі. Гігієну намагалися підтримувати за допомогою антисептиків і вологих серветок — їх бракувало найбільше, тому часто вони діставалися лише батькам із немовлятами.
Деревʼяні елементи крісел із глядацької зали використовували як дрова для роботи польової кухні. Але для такої кількості споживач_ок їх було недостатньо, тому задіювали також і дерев’яні конструкції з відкритої ковзанки позаду театру. «Мы подошли к полицейским, говорим: “Нам надо дрова на кухню. [...] Там есть на катке с досок, с красивых ограждений, их можно брать?”. Он [поліцейський сказав]: “Да, забирайте все”», — пригадує Ігор Навка, який був одним із волонтер_ок, що їздили до місцевих продуктових складів.16
Функціонування польової кухні й театру як укриття загалом було б неможливим без підтримки комунальних служб та військових. Свідки_ні, що мешкали в Драмтеатрі на момент атаки, зазначають, що великі укриття під час облоги в місті утворили своєрідну мережу, звʼязок у якій підтримувався завдяки волонтер_кам, поліції та військовим. Вони привозили до театру не лише необхідне для польової кухні обладнання, але й продукти з великих складів17, воду, теплий одяг, ліки та інші речі першої потреби. Водночас різні свідчення перегукуються в тому, що військові не заходили до театру та перебували лише зовні будівлі, аби не наражати тих, хто переховувався в ній, на небезпеку.18
Попри те що волонтер_ки змогли вибудувати систему розподілення їжі в театрі, прогодувати декілька тисяч людей все ще було нелегко. А втім, навіть без світла, води та газу вони змогли налагодити процес випікання власного хліба19. Однак їжі не вистачало на всіх — часто нагодувати можна було лише дітей. Маріуполька Вікторія Дубовицька багато розповіла нам про брак їжі в театрі та те, як нелегко це переживали її діти: «Дети начали плакать и говорили: “Мы хотим есть”. И он [чоловік, з яким Вікторія познайомилася в театрі] вечером пошел и принес им штук шесть замороженных сосисок. Ну, там качество, конечно, такое, что нереально есть. Там только собаке дать. И он принес, и мы в стаканчик [з гарячою водою] вот так положили эти сосиски, чтобы разморозились».
Мапа мережі звʼязків між зонами театру, повʼязаними з приготуванням їжі. ©Центр Просторових Технологій
Для більш тривалого зберігання харчів волонтер_ки використовували додатково облаштований підвал у театрі, який не був частиною бомбосховища. А також морозильні камери з кафе «One Gogi», які їм вдавалося мінімально підживлювати від генератора, що передала поліція.
КП «Маріупольводоканал», ДСНС та поліція за змоги підвозили воду до театру, але через відсутність централізованого водопостачання її все одно було недостатньо для забезпечення декількох тисяч людей. Ті, хто переховувалися в театрі, були змушені пити воду для поливу та миття вулиці з технічного колодязя біля польової кухні. Свідкиня Вікторія Дубовицька пригадує: «Набирали эту воду, опять же, просто как питьевую. Её кипятили, и как бы пользовались для уборной. Её когда кипятили, мы просматривали в стаканчике пластмассовом, [...] [a] там вот такой остаётся осадок на дне [показує на половину склянки]. Вода всё равно серая, ну а что делать? Другой воды нет. И мы вот пили эту». Через брак води мешкан_ки театру дуже її економили. Вікторія зазначила, що через те, що вона постійно берегла воду для дітей, ще якийсь час після евакуації їй було боязко пити: «Мы ехали с мужем в поезде. И я смотрю вот так на воду — я хочу пить. Я смотрю на воду, [але] я даже прикоснуться к ней не могу, я не могу ее выпить. В голове настолько выработалось, что нельзя воду пить, потому что это вода детям, потому что им нужнее».
Черга за водою біля входу в театр. ©Amnesty International
Черга за водою біля входу в театр. Фрагмент фото, наданого антонімною свідк_инею. ©Центр Просторових Технологій
Скупчення людей в чергах за водою біля входу в театр. Фрагмент фото, наданого антонімною свідк_инею. ©Центр Просторових Технологій
Волонтер_ки, які допомагали носити воду для приготування їжі на польовій кухні. Фрагмент фото, наданого антонімною свідк_инею. ©Центр Просторових Технологій
Технічні баки з водою та захисні споруди. Фрагмент фото, наданого антонімною свідк_инею. ©Центр Просторових Технологій
Ємності з водою всередині театру, що розташовувалися поруч із входом до польової кухні. ©Лев Сандалов
Через інфекції, вживання необробленої води, зіпсовану їжу та низькі температури приміщень театру багато людей хворіло на коронавірус, запалення легень і шлункові отруєння. «Багато було кашлю, хвороби і так далі. [...] Постійно прям немовлята плакали», — пригадує Дмитро Муранцев. Паралельно до театру надходили люди з пораненнями, тому волонтерська група вирішила обладнати медпункт на першому поверсі в одній із гримерок. Її переоблаштували для прийому людей, надання першої медичної допомоги та зберігання ліків. Огляд та лікування проводила лікарка Олена Матюшина, котра, одна з небагатьох у театрі, мала медичну освіту.
Як і їжу, ліки розподіляли також між бомбосховищами у місті. Вже на початку березня 2022 року медикаменти було знайти надзвичайно не просто, а лікарні бомбардувалися,20 тому медпункт у театрі став необхідністю. Містян_ки разом із поліцією та комунальними службами часом могли навідуватися до складів та аптек під час пошуків медичних препаратів. Для тяжкохворих вдавалося знайти навіть сильні знеболювальні чи антибіотики.
Написи «ДЕТИ»
14 березня 2022 року супутникові знімки зафіксували два написи «ДЕТИ» російською мовою на площі — зі сторони головного та заднього фасадів театру. Його мешкан_ки створили їх, аби поінформувати російську військову авіацію про те, що театр слугує укриттям для цивільних. Ці написи пізніше стали символами авіаудару по Драмтеатру.
Анонімна свідкиня, котра перебувала в театрі разом із дитиною, пригадує: «Я [...] хотіла, щоб вони бачили зверху, бо постійно кружляв той літак. Ми його дуже боялися [...], [бо театр] дуже видно було — він же стоїть у центрі міста. [...] Коли в Сирії була війна, я побачила кадри, як не чіпали тільки одне місце — школу. Туди загнали дуже багато дітей, і вони перед школою написали "Діти". І це одна школа, яку ніхто не чіпав. Тому всі люди там вижили. Мені здавалося, що це допоможе»21.
Одночасно інша свідкиня, Вікторія Дубовицька, яка була в театрі разом із двома дітьми, розповіла, що думки людей під час обговорення цієї ідеї розділилися: частина вважала, що цей напис призведе до протилежної щодо їхнього наміру дії — навмисної атаки на цивільне укриття.
Супутникове зображення напису «ДЕТИ», написаного на площі перед будівлею театру. 14 березня 2022. ©Google Earth
Супутниковий знімок театру. 14 березня 2022. ©Google Earth
Саме це зображення з 14 березня 2022, з підкресленими написами «ДЕТИ» поширювали світові медіа, розповідаючи про російську атаку. ©Центр просторових технологій
Задній фасад театру та напис «ДЕТИ» накладені на 3d модель театру. ©Центр Просторових Технологій
***
Як складна гуманітарна ситуація у Драмтеатрі під час облоги Маріуполя, так і саме бомбардування укриття 16 березня 2022 року російською армією — неможливо відділити від загальної тактики урбіциду проти Маріуполя. Адже це послідовне стирання архітектури міста було спрямоване зокрема на знищення соціальних звʼязків, що пронизували міську тканину. Ця атака стала одним із символічно ключових актів терору проти Маріуполя, але водночас — не єдиним і не останнім. Навіть у спогадах свідк_инь бомбардування Драмтеатру постає як відлуння попередніх злочинів російського імперіалізму, з одними й тими самими, досі не покараними виконавцями.
З посиленням обстрілів міста та постійним руйнуванням його інфраструктури понад 2000 людей зійшлися до театру. Знайшовши тут прихисток, вони намагалися бодай тимчасово замістити за допомогою куліс, декорацій та інших підручних матеріалів свої зруйновані квартири і будинки. До того ж хоча б мінімально налагодити системи розподілення води, постачання їжі та надання медичної допомоги. Зусилля, практики самоорганізації та захисту людей убезпечили велику частину мешкан_ок будівлі від обстрілів у місті та навіть від наслідків прямого авіаудару.
Архітектура театру злилася з цим колективним зусиллям його спільнот та, врешті, внаслідок численних бомбардувань міста перетворилася в медіавідбиток — масив фото, відео, уривків свідчень у мережі. Він є неспростовним доказом злочину російської армії проти Маріуполя. Викарбуваний у його ландшафті через досвід трагедії та самоорганізації, цей відбиток неможливо буде стерти чи приховати.
Ми задокументували обставини та наслідки бомбардування театру, про що можна прочитати в тексті “Російський авіаудар”.
Авторка тексту: Ксенія Рибак
Редакторка: Ничка Ліщинська
Візуальні матеріали та дослідження: Центр Просторових Технологій
Література
Карякіна, А. (2023). Маріуполь, пологовий. «Ніби вся планета вибухнула».
Гуменюк, Н. (ed.) «Найстрашніші дні мого життя». Репортажі The Reckoning Project. Львів: Човен, 2023. С. 113–127.
Український центр охорони здоровʼя. (2022). Руйнування медичної інфраструктури Маріуполя внаслідок повномасштабного вторгнення Російської Федерації.
Coward, M. (2009). Urbicide. The politics of urban destruction. New York: Routledge. P. 35–54.